Колись Світлана Матвейченко була певна, що діти — не її історія. Сьогодні ж у її домі є ранкові обійми, вечірній безлад, термінові шкільні аплікації й дві дівчинки, які вже точно знають, де їхній дім. Після окупації в Ірпені життя жінки різко змінило напрямок: замість повернення до звичного ритму вона обрала шлях, який не виглядав ані простим, ані передбачуваним. У відвертій розмові Світлана розповідає про соло-материнство, упередження, втому, силу, любов і про те, як народжується справжня сім’я там, де ще вчора про неї ніхто не думав.
Читайте также: Ціна визнання: уривок із містичного трилера «Зубри»
– Ви колись уявляли себе жінкою, яка сама виховує двох дітей, чи це життя розгорнуло вас у зовсім неочікуваний бік?
Якщо чесно, ніколи. Ба більше, колись я взагалі вважала себе childfree. Але ця війна вплинула на всіх нас. Змінила цінності й пріоритети і змушує відверто подивитися на себе та своє життя. Після перебування в окупації в Ірпені я дала обіцянку собі і Всевишньому: якщо я виживу, то обов’язково візьму дитину з інституційного закладу.
Я пам’ятаю, що тоді я була на диво спокійною. Не було паніки, була якась внутрішня впевненість, що все має сенс і треба просто вірити й триматися. Я вірила у краще навіть тоді, коли навколо було дуже страшно. Коли все закінчилося і ми вижили, я зрозуміла, що не можу просто повернутися до старого життя і робити вигляд, що нічого не сталося. Мені було важливо бути корисною: якщо я не в ЗСУ, значить я маю допомагати інакше. Та я не вважаю свій вчинок якимось особливим або героїчним.
Дуже багато жінок виховують дітей самостійно, особливо після повномасштабного вторгнення. Багато жінок зараз набагато сильніші, ніж вони самі про себе думають. Але я іноді порівнюю себе теперішню із собою колишньою — тією, яка казала, що вона childfree й жила тільки своїми планами. І я розумію, що цей шлях дуже мене змінив. Він зробив мене сильнішою, глибшою і дав моєму життю великий сенс. Бо діти — це не тільки відповідальність, це майбутнє. І мені хочеться вірити, що, виховуючи їх, я теж роблю щось важливе для майбутнього нашої України.
– Коли у вашому домі з’явилися Карина й Кіра, що виявилося найзворушливішим у перші дні вашого спільного життя?
Навіть не перше «мама». Найзворушливіше було, коли вони почали поводитися так, ніби це їхній дім: відкривати шафи, брати чашки, вкладатися спати, розкидати іграшки. У той момент я зрозуміла: вони перестали бути в гостях. Вони вдома.
Відкрито реєстрацію на безоплатну програму «Фінансова грамотність для підприємців»!
Запрошуємо підприємців, що прагнуть впевненості у фінансових рішеннях і готові масштабувати бізнес системно, на онлайн-програму від Vision Fund Ukraine у партнерстві з Ekonomika+ та Delo.ua.
– У материнстві багато не лише великої любові, а й дуже буденних речей. Які щоденні моменти сьогодні для вас найдорожчі?
Найдорожчі — дуже прості речі: коли вони сонні обіймають зранку, коли розповідають щось важливе і плутають слова, коли сваряться, а через 5 хвилин уже разом сміються, коли кажуть: «Мамо, дивись, у мене вийшло». У такі моменти розумієш, що щастя — це звичайні дні, які ти проживаєш разом із дітьми.
– Чи був у вас момент, коли ви раптом відчули: тепер ми справді сім’я, а не просто люди, які вчаться жити поруч?
Так. І це був не якийсь великий день. Це був звичайний вечір, коли всі вдома, хтось щось малює, хтось щось розказує, я щось готую, і водночас шум, сміх, бардак. І я тоді подумала: ось вона, сім’я. Не ідеальна, не з картинки, але справжня.
– Що вас найбільше здивувало у собі після того, як ви стали мамою — можливо, сила, терпіння чи, навпаки, нова вразливість?
Мене здивувала власна витривалість. Я не думала, що зможу ухвалювати стільки рішень, нести стільки відповідальності і при цьому все одно рухатися вперед. Материнство показало мені, що я значно сильніша, ніж я про себе думала.
– Як змінилося ваше уявлення про жіночу силу після всього, що вам довелося пройти — від окупації до соло-опіки?
Раніше мені здавалося, що сильна жінка — це впевнена, успішна, незалежна. Тепер я думаю, що сильна жінка — це та, яка боїться, втомлюється, іноді плаче, але все одно робить те, що треба. Щодня. Сила — це не коли тобі легко, а коли важко, але ти не здаєшся.
– У суспільстві досі багато упереджень щодо жінки, яка вирішує стати мамою без партнера. Які слова або реакції ранили вас найбільше, а які, навпаки, підтримували?
Найбільше ранять навіть не відверті образи, а буденні фрази, які люди іноді говорять, не замислюючись, що за ними стоїть. Мені говорили:
- «Ти бачила, що вони хворі, для чого ти їх взяла?»
- «Чого ти кажеш, що важко з двома, у когось і троє, і четверо».
- «Краще б вони потрапили у повноцінну сім’ю».
- «В них немає тата, тобі треба якнайшвидше знайти чоловіка».
- «Чому ти сама не народиш, у тебе ж є можливість?»
- «А ти не думала їх повернути назад?»
- «Хто тебе тепер візьме заміж з двома дітьми?»
- «У тебе тепер не буде часу на особисте життя».
Коли таке чуєш, спочатку навіть не знаєш, що відповідати, бо для тебе ці діти — не якийсь експеримент і не тимчасова історія. Це вже твоя сім’я, твої діти, твоє життя. І чути питання про «повернути назад» — це як ніби тебе питають, чи не хочеш ти віддати назад частину своєї родини. Але з часом я зрозуміла одну важливу річ: люди часто говорять не зі зла, а зі свого страху, зі своїх уявлень про життя, зі своїх обмежень.
Не всі можуть уявити життя поза стандартним сценарієм, і тому намагаються повернути тебе в рамки, які зрозумілі їм. А підтримують насправді дуже прості слова: «Ти молодець, що не злякалася відповідальності», «Я не знаю, чи змогла б так, але я тебе дуже поважаю». Або «Скажи, якщо тобі потрібна допомога» чи «У вас справжня сім’я, це видно». І знаєте, що я зрозуміла за цей час? Підтримка — це не завжди великі вчинки. Іноді це просто не засуджувати.
– Що допомагає вам не загубити себе в материнстві й залишатися не лише мамою, а й собою — жінкою зі своїми бажаннями, ритмом і мріями?
Я намагаюся пам’ятати, що я не тільки мама. Я жінка, людина, яка має свої мрії, цілі, бажання, плани. Вчуся, працюю, займаюся собою, думаю про майбутнє. Бо дітям не потрібна мама-жертва. Дітям потрібна мама, яка живе.
Читайте также: Стартував набір на безкоштовне навчання з перукарської майстерності 11-го сезону програми «Краса для всіх» від L’Oréal Україна
– Якими ростуть Каріна й Кіра сьогодні? Що в їхньому характері, звичках чи маленьких перемогах найбільше тішить вас зараз?
Вони дуже різні за характером та інтересами: одній подобається айкідо, іншій — гімнастика. Але водночас вони дуже рідні одна одній, і я тепер дуже добре розумію, чому за законодавством не можна розділяти братів і сестер, коли їх приймає нова сім’я. Коли вони були в інтернаті, вони майже не спілкувалися і не дружили. Складається враження, що вони навіть не дуже усвідомлювали, що вони рідні сестри і двійнята.
В інтернаті Карина була більш контактна, не злазила з рук, її любили, а Кіру частіше сварили і вона була ніби менш помітна для дорослих. Діти дуже тонко відчувають ставлення дорослих, тому Карина спочатку теж не дуже йшла на контакт із сестрою.
Ці три роки тривала велика робота, моя і психолога. Ми поступово вчили їх, що вони двійнята, що вони рідні, що вони сім’я, що вони мають одна одну. І зараз я бачу, що вони справді стають близькими, вчаться дружити, захищати одна одну і бути разом.
Нещодавно я знайшла контакти їхніх трьох рідних сестер, і вони почали спілкуватися онлайн, знайомитися, дружити. І для мене це дуже важливо, щоб вони знали, хто вони, звідки вони, і що в них є родина. Мене найбільше тішить, що вони стають сміливішими, впевненішими і починають вірити, що вони потрібні і важливі. Для мене це найголовніше.
– Чи змінилося ваше ставлення до дому після того, як у ньому з’явилися діти? Що для вас тепер означає слово «затишок»?
Я по натурі інтроверт. Я завжди любила тишу, усамітнення, каву, книги, саморозвиток. Любила виспатися, бо якщо я не висплюсь — я не дуже добра людина (зараз мої діти це знають краще за всіх). Раніше я багато подорожувала, мала різні хобі, могла спонтанно кудись поїхати або пів дня читати книгу і нікому нічого не пояснювати. Зараз, звісно, я собі вже не дуже належу.
Мій графік більше залежить від школи, тренувань, лікарів, гуртків і того, чи є завтра аплікація, на яку о 22:00 раптом терміново потрібен каштан, шишка і «щось зелене». Але це, як не дивно, дуже приємні клопоти. Вони дають мені жагу жити, рухатися, розвиватися.
Діти дуже тримають у тонусі, з ними про лінощі можна майже забути. Навіть якщо ти вирішила полінуватися, хтось обов’язково прийде і скаже: «Мамо, а давай щось робити». Раніше затишок — це був порядок, гарний інтер’єр і тиша. Тепер затишок — це коли вдома хтось чекає, сміється і кричить «мамо». Коли на підлозі розкидані іграшки, на кухні хтось одночасно їсть, малює і щось дуже терміново розповідає. Тепер дім для мене — це про любов, безпеку і відчуття, що ти потрібен і що тебе чекають.
– Про що вам хочеться чесно сказати іншим жінкам: материнство наодинці — це більше про страх, втому, щастя чи про якесь зовсім інше відчуття, яке важко пояснити словами?
Це і страх, і втома, і відповідальність, і дуже багато любові. Але загалом — це про сенс. Бо коли ти розумієш, заради чого ти працюєш і плануєш майбутнє, життя стає дуже наповненим. Мене дуже підтримують батьки, колеги по роботі й «Амбасадори турботи» (люди, які так само прийняли у свою сім’ю дітей з інституційних закладів).
Я точно знаю, що не одна, і це дає дуже велику внутрішню опору. Але материнство дуже мене змінило і багато чого навчило. Я й зараз читаю книги і проходжу курси, особливо багато про травму і особливі потреби дітей. Адже просто любити іноді недостатньо, треба ще розуміти і правильно допомагати.
Я не зупиняюся і планую прийняти в сім’ю ще одного чи двох хлопчиків. Вже навіть почала ремонт і потрохи готую дівчат до того, що наша сім’я може стати більшою. І я бачу, що зараз, коли є підтримка родини і друзів, мені вже не так страшно брати на себе ще одну відповідальність.
Ніколи серйозно не думала виїжджати з України, навіть попри війну і можливості. Я відчуваю, що я потрібна тут. І мені хочеться виростити дітей, які будуть любити свою країну, відчувати відповідальність, не бути байдужими і розуміти, що кожен з нас може зробити щось добре для інших. Тому материнство наодинці для мене — це не про самотність. Це про відповідальність, підтримку, силу і дуже великий сенс жити. І якщо чесно, іноді це ще й про те, що ти лягаєш спати дуже втомлена, але щаслива, а зранку прокидаєшся не тому, що виспалась, а тому що хтось уже стоїть над тобою і питає: «Мамо, а що ми сьогодні будемо їсти?»
– Коли ви думаєте про майбутнє своєї родини, яким вам хочеться бачити дитинство ваших дівчат — попри війну, тривоги й увесь пережитий досвід?
Мені дуже хочеться, щоб попри війну, тривоги і все, що ми пережили, вони запам’ятали не страх. А щоб пам’ятали: що їх любили, що ми сміялися, їздили кудись, щось святкували, обіймалися, і що в них було дитинство, а не тільки виживання. Я бачу, що війна, тривоги та зміни вплинули на них — у дівчат є РДУГ і прояви автоагресії, і вони змінились. Але я дуже стараюся, щоб їхнє дитинство було про любов, підтримку і радість, а не про страх і небезпеку. Щоб вони росли в безпеці, відчуваючи, що життя може бути ніжним і світлим, навіть якщо навколо не завжди легко.
Читайте также: Майстер-клас із писанкарства у РеабіЦентрі: воїни відтворять візерунки з колекції лікаря
