Мобінг рідко виглядає як щось очевидне з першого дня. Часто він починається як «складний період», «робочий стрес» або вимога «бути більш гнучкою». Але є момент, коли це перестає бути частиною роботи і стає системним тиском. Радіоведуча, засновниця благодійного фонду «Юлині бабусі» та тренерка з публічних виступів Юля Карпова ділиться власним досвідом мобінгу й пояснює, як розпізнати його вчасно, не втратити себе й почати захищатися.
Читайте также: Український бренд EcoProf Cosmetics розробив косметички для військових, які знаходяться у польових умовах
Про дисонанс між ефіром і тим, що було після
Багато років я була голосом ранкового ефіру, але важливо розуміти: образ життєрадісної ведучої не був образом. Це була справжня я. Усе, що я говорила, робила, як жартувала, як сміялася, як рефлексувала в ефірі, — це була реальна історія про мене, про яку я говорила публічно.
Але те, що відбувалося всередині колективу, починалося вже після 11-ї ранку. Коли ведучі закінчували ранковий ефір і заходили у кабінет, починалися розбори, виховні бесіди, зауваження і все те, що поступово ставало фоном.
Тому це був не контраст між «ефірною» і «справжньою» мною. Я залишалася тією самою людиною. Просто в ефірі була реальна життєрадісна я, а після ефіру — реальна я в умовах, де мене із часом почали обмежувати, булити й активно перевиховувати.
Коли професійна критика переходить межу
Для мене ця межа була дуже чіткою. Професійна критика закінчується там, де з тобою починають говорити не про твою роботу, не про твої професійні якості чи здобутки, а про твою особистість — характер, звички, зовнішність, вираз обличчя.
Відкрито реєстрацію на безоплатну програму «Фінансова грамотність для підприємців»!
Запрошуємо підприємців, що прагнуть впевненості у фінансових рішеннях і готові масштабувати бізнес системно, на онлайн-програму від Vision Fund Ukraine у партнерстві з Ekonomika+ та Delo.ua.
У мене це відбулося поступово, але був один дуже показовий момент. Нам прийшли результати чергових соцопитувань, і серед асоціацій слухачів із Хіт FM у десятку найпопулярніших відповідей увійшло «Юлія Карпова і сміх». Для багатьох людей мій сміх у воєнний час був ознакою якоїсь довоєнної стабільності, чимось знайомим і підтримуючим.
І коли ми це обговорювали з колегами й керівництвом, редакторка ранкового шоу сказала: «Ай, усе, давайте не будемо про це, бо ще зазнаються».
У той момент я дуже чітко подумала: стоп, чому ми так активно обговорюємо моє обличчя, яке вам здається «не таким» чи «недостатньо дружелюбним», але не говоримо про досягнення, які я маю за 10 років роботи на цій радіостанції? Саме тоді я зрозуміла, що щось іде не так.
Серед тем, які обговорювалися, була моя зовнішність, зокрема обличчя. Були репліки на кшталт: «Що ти з таким лицем дивишся?», «Що з лицем?». Із часом я навчилася навіть автоматично відповідати: «Я з таким лицем народилася, усе нормально, я нікого не ненавиджу».
Окремо обговорювали мій характер — що не можна бути такою принциповою, не можна бути такою злою, не можна бути такою агресивною.
І тут виникав абсолютний внутрішній колапс. Бо кожного разу в соцопитуваннях слухачі відзначали мою життєрадісність і сміх, а мені паралельно нав’язували історію про мою злість і агресію. І в якийсь момент я зрозуміла: йдеться насправді не про агресію в ефірі. А про те, що мене намагаються зробити зручною, слухняною, такою, яка мовчить, не пручається, не реагує на несправедливість і приниження.
Бо те, що вони називали агресією, насправді було моєю нетерпимістю до принижень, свідком яких я ставала.
Як виглядає мобінг
Якщо пояснювати простими словами, мобінг — це регулярність, повторюваність і фокус на особистих якостях людини.
Робочий стрес і робочі конфлікти — це нормальне явище. Вони можуть статися раз, двічі, може бути складний період, жорстке завдання, непорозуміння. Але коли це повторюється постійно, коли це як 25-й кадр акуратно просочується в життя і висить десь на фоні постійно, тоді межа вже пройдена.
Як мобінг руйнує життя поза роботою
Найстрашніше, що мобінг не залишається на роботі. Він дуже швидко переходить у життя поза нею.
У мене почалися панічні атаки в неділю ввечері. Це був такий синдром недільного вечора: здавалося б, ще вихідний, але в робочому чаті вже починалася пасивна агресія. Повідомлення в стилі: «Що там позавтра? Хто буде працювати? Що ви собі думаєте?» Так любила нагадувати про роботу редакторка шоу, ігноруючи, що ще вихідний і у всіх можуть бути свої заняття.
І недільний вечір став для мене важчим за ранок понеділка. Бо це треба було якось витримати. Ти вже не можеш мати жодних планів у вихідний, не можеш по-справжньому видихнути, бо знаєш: зараз почнуть агресивно писати, що це ви не працюєте, що ви собі думаєте.
Це дуже сильно вдарило по психологічному стану. Я мусила звернутися до психіатра. Досить тривалий час лікувалася антидепресантами. Коли зник сон, лікар додав ще препарати. І в якийсь момент на консультації із сімейним лікарем з’ясувалося, що я фактично не можу планувати своє майбутнє, свою сім’ю і вагітність, тому що антидепресанти для цього — перше протипоказання.
Тоді я зрозуміла, що мобінг на роботі вплинув уже навіть на мої плани на майбутнє.
Як мобінг змушує сумніватися в собі
Звісно, мобінг змушує сумніватися у власному професіоналізмі. Були моменти, коли я думала: може, зі мною справді щось не так? Може, мені треба щось змінити?
Я навіть намагалася скласти для себе список того, що саме треба міняти. Але коли я подивилася на цей список, виявилося, що міняти треба характер, поведінку, вираз обличчя. Треба вчитися одягати усмішку, яка всім подобається навіть у найнесправедливіших ситуаціях. Треба міняти своє ставлення до принижень колег. Треба міняти своє ставлення до несправедливості й мовчати, коли стаєш її свідком.
І я зрозуміла: це не те, що потрібно змінювати. Це не список розвитку. Це список втрати себе. Саме це стало ще однією ознакою того, що проблема не в мені.
Читайте также: Вийшов офіційний український трейлер пригоди «Ваяна»
Про страх піти з «престижної» роботи
Якщо ви боїтеся йти з умовно престижної роботи через страх втратити статус, я б порадила поставити собі дуже жорстке, але чесне питання: яка ціна вашого статусу? Спробуйте оцінити свій статус у гривні. Скільки це коштує? І що ви за це віддаєте?
Моя остання крапля настала тоді, коли я раптом подумала: я ніколи в житті не бачила на могилах людей пишних вінків із скорботними написами від люблячих колег. Їх приносять сім’я, близькі друзі, родичі.
Тоді я зрозуміла, що моє здоров’я і мої плани не варті нічого із цієї умовної престижності. Бо цей престиж і статус — не про працівників, а про керівників і компанію. А працівники у таких системах — витратний матеріал. Сьогодні один, завтра інший, а машина їде далі, і ніхто не помітив втрати бійця. Саме так я повертала себе до думки, що це все не варте мене.
Я розуміла, що моє звільнення — це питання часу. Бо вперше зі мною поговорили про те, що треба тихіше про війну, менше гордості за Героя України, менше правди, більше смішинки, більше легкості, більше відірваності від реальності, ще два роки тому.
І чому я трималася ці два роки? Тому що я отримувала дуже багато повідомлень від людей, яким відгукувалося моє ставлення до того, у якій реальності ми живемо. Люди писали: коли я їду на роботу і вмикаю радіо, а там є людина, яка притомно оцінює реальність, мені здається, що не все втрачено.
І я працювала з думкою: поки у мене є можливість говорити цій аудиторії, дати їм відчути, що я живу з ними в тому самому світі й хочу їх підтримати, я буду триматися за цей мікрофон. Але в результаті мене встигли звільнити раніше, ніж я звільнилася сама.
Як зберігати самооцінку, коли тебе систематично пригнічують
Для мене дуже важливою була підтримка вдома — справді надійний тил. Не менш важливою була довіра до спеціалістів, до яких я зверталася: психіатра, психолога, психотерапевта. І я б дуже хотіла, щоб люди не боялися цих фахівців.
Бо вони часто ставлять такі питання, які ви самі собі не наважуєтеся поставити. І саме в цей момент приходить дуже важливе усвідомлення. Що раніше воно приходить, то менша ціна для вас — для психіки, для здоров’я, для стану загалом.
Що робити, якщо ви щойно усвідомили: мене виживають із роботи
Людині, яка щойно зловила себе на думці «мене виживають із роботи», я б наполегливо порадила прочитати закон про мобінг. Там дуже чітко написано, що це таке, яка за це відповідальність і що керівництво, яке знає про ситуацію, має її вирішувати.
У моєму випадку цього не сталося. У мене була розмова з продюсером Віталієм Дроздовим про нездорову атмосферу, але після неї я почула, що дуже токсична я. І ситуація не змінилася. Людина, з якою була ця розмова, знала про моє лікування антидепресантами. Але нічого не відбулося.
Більше того, у компанії залишалися працювати люди, які теж лікувалися у психіатрів, бо були доведені до думок про самогубство. Були люди, яких цькування теж довело до лікування. Про когось керівництво знало, про когось ні — люди часто вже настільки виснажені, що думають: а навіщо говорити, якщо все одно нічого не зміниться?
Тому якщо ви зрозуміли, що вас виживають із роботи, — обов’язково зверніться до спеціалістів, обов’язково прочитайте закон про мобінг і обов’язково документуйте все, що відбувається. Аудіозаписи, скріни повідомлень, фото, листування — це все може вас убезпечити, якщо доведеться звертатися до компетентних органів або навіть судитися з компанією.
Це докази того, що відбувається нездорова ситуація. І про це треба говорити. Треба називати речі прямо. Про це має знати керівник. А якщо не реагує, тоді про це треба говорити публічно. Бо люди у будь-яких компаніях — великих чи маленьких — не повинні бути витратним матеріалом. До людей треба ставитися як до людей.
Які червоні прапорці помітні вже на співбесіді
Після цього досвіду я дуже уважно дивлюся на нові пропозиції. Багато токсичних речей можна побачити вже на етапі співбесіди, якщо уважно спостерігати.
Нещодавно в мене була розмова з одним дуже цікавим проєктом, який хотів запросити мене до співпраці. Але ми не змогли обговорити чіткі межі роботи. Я так і не зрозуміла, працювати потрібно буде 5 днів на тиждень чи 7.
І коли звучать формулювання на кшталт «ми тут усі живемо цією ідеєю», «може бути допізна», це означає дуже просту річ: у вас не буде особистого часу, ви будете тільки цим займатися.
Ще один червоний прапорець — це коли на хвилину розмови ви кілька разів чуєте «я керівник», «зі мною узгодити, бо я керівник», «моя вказівка». Це сигнал того, що людина буде дуже активно нагадувати вам, хто тут головний.
У моєму попередньому досвіді це теж було дуже помітно. Не можна було забути, хто керівник і хто за що відповідає. Не дай Боже щось зробити без узгодження контент-директорки. Інколи доходило навіть до того, що мало не особисті соцмережі треба було узгоджувати, бо так вирішила керівниця. Це теж дуже серйозний прапорець.
І ще одна важлива річ: якщо співбесіда проходить із керівником і ще кількома підлеглими, дивіться не тільки на того, хто вас наймає, а й на команду. На погляди, пози, рухи, інтонації. Як говорить керівник і як говорять підлеглі. Бо керівник завжди хоче здаватися кращим. А от підлеглі дуже часто показують справжню атмосферу: закриті пози, згорбленість, напруга, ледь помітний страх. Це ті дрібниці, які дуже багато говорять.
І ще один простий критерій: якщо вам не можуть до кінця пояснити ваш функціонал, це означає, що ви будете робити все — і трошки більше.
Особливо обережно я б ставилася до історій «ми тут усі як сім’я», «ми тут усі за ідею», «у нас спільна велика ціль». Люди йдуть на роботу по гроші, бо їм треба за щось жити. Але це не скасовує того, що люди мають залишатися людьми, а не матеріалом для використання.
Читайте также: Пташине гніздо з безе — смачний рецепт десерту на Великдень
