Самогубство Миколи Хвильового — українського письменника й лідера «Розстріляного відродження» — сталося 13 травня 1933 року у його квартирі в харківському будинку «Слово». Це був свідомий вихід із життя.
Читайте также: “Значно серйозніші атаки”: експерт сказав, куди битиме Україна після НПЗ Росії
ТСН.ua пише про останні дні життя відомого письменника.
«Будинок Слова» — хто там збирався і навіщо його збудували
У 20-х роках XX століття за наказом Сталіна у Харкові збудували будинок, який згодом отримав назву «Будинок Слово». Тут під одним дахом зібрали найкращих представників української літератури, аби змусити працювати «на благо радянської системи». Більшість з них ця система потім вбила, пише журналіст Олександр Рудяченко.
Будинок «Слово» у Харкові, побудований 1930 року, став місцем проживання українських митців. Але цей дім також став символом радянських репресій.
Майже всі мешканці цього будинку, представники української еліти, були розстріляні та відправлені у заслання. Радянські репресії оминули лише 16 мешканців.
Однак саме від 1930 року тоталітарні тенденції стають усе сильнішими. Цей період в історії української літератури назвали «Розстріляним відродженням»
Постріл у самого себе
13 травня 1933 року в квартирі № 9 у харківському будинку «Слово» застрелився Микола Хвильовий.
Від 1930-го кооператив «Слово» став прихистком багатьох відомих українських літераторів. Тут їх розселяли, облаштовували, обсаджували інформаторами, контролювали, а коли наставав час — заарештували.
Перші мешканці «Будинку Слова», серед яких був і Микола Хвильовий, безумовно знали про мікрофони, замуровані у квартирні стіни, про телефони, розмови з яких було чути в кабінетах ГПУ. А тому останній день і хвилини свого життя Микола Хвильовий продумав до найменших дрібниць.
12 травня 1933 року протистояння інтелектуалів, творчої інтелігенції та влади перейшло до нової фази. До «Слова» завітали непрохані нічні візитери, після тривалого обшуку заарештували колишнього президента угруповання ВАПЛІТЕ (Вільної Академії Пролетарської Літератури) Михайла Ялового.
Микола Хвильовий вирішив, очевидно, не чекати неминучого.
Друзі згадують, що він любив число 13. Часто згадував про це у своїх текстах. І народився 13 грудня. А тепер 13 травня, сонячного недільного ранку, вирішив зіграти останній акт життєвої драми за власним, а не за енкаведистським, сценарієм.
Того дня він запросив у гості друзів, зокрема Миколу Куліша, Олеся Досвітнього. Хвалився, що написав новий твір, пішов у кабінет узяти рукопис і прочитати.
«Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя — ви й не уявляєте…» — це були його останні слова.
З кімнати почувся глухий постріл, першим кинувся до зачинених дверей Куліш. Хвильовий сидів у кріслі з простреленою скронею. На столі лежали дві передсмертні записки, явно написані заздалегідь. Друзі ще встигли прочитати його передсмертні записки — невдовзі, з появою поліції, вони зникли.
Перша — до Люби Уманцевої, пасербиці Хвильового: «Золотий мій Любисток, пробач мене, моя голубонько сизокрила, за все. Свій нескінчений роман, між іншим, вчора я знищив не тому, що не хотів, щоб він був надрукований, а тому, що треба було себе переконати: знищив — значить, уже знайшов у собі силу волі зробити те, що я сьогодні роблю. Прощай, мій золотий Любисток. Твій батько Микола Хвильовий».
І друга: «Арешт ЯЛОВОГО — це розстріл цілої Ґенерації… За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За ґенерацію, за Ялового відповідаю, перш за все, я, Микола Хвильовий.
Прокурор Харківської області підполковник юстиції Михайло Брон на місце пригоди прибув дуже швидко. О 13: 40 він уже підписав складений протокол з місця події. Під приводом огляду місця злочину свідчі вигребли архів. Ось чому нащадкам не залишилося ні рукописів, ні жодного метра кіноплівки із зображенням Миколи Хвильового.
Читайте также: Як приготувати холодний суп із буряка
Документи справи-формуляра показують, що над тілом вже мертвого Хвильового спалахнув конфлікт представників двох впливових відомств — прокуратури і ГПУ. Вони посварилися, як засвідчує протокол, що зберігся у справі, за вкрай важливі документи — посмертні записки Хвильового.
Історики та дослідники вказують на цікаву деталь — лихо відчувала дружина письменника Юлія Уманцева. Вона зізналася Аркадію Любченку, сусідові по будинку: «Щось буде, щось трапиться. От пом’янете моє слово. Микола дивно мені натякнув, а ви ж добре знаєте його страшну, його проклятущу інтуїцію».
Які версії самогубства
У продовж 80-х років від дня смерті серед науковців-літературознавців та істориків звучали найрізноманітніші версії щодо вибору фіналу для свого життя Хвильовим. Говорили, що в останні роки він мав депресію через складні відносини з радянською владою, через усвідомлення, куди прямує країна під проводом комуністів і чим може обернутися для українського народу нищення національної інтелігенції та літератури.
До самовбивства його могло підштовхнути й побачене в селах Слобожанщини — голод 33-го.
За два тижні до самогубства Микола Хвильовий, вражений масштабами Голодомору, не міг стриматися: «Голод — явище свідомо організоване. Голод і розруха — хитрий маневр, щоб одним заходом упоратися з дуже небезпечною українською проблемою. Зрозумійте мене, будьте на часинку „єретиками“. Колізія тільки починається. Ця сталінська п’ятирічка — тільки третій акт нашої драми. Два маємо ще попереду. Але чи вистачить на них навіть нашого залізного терпіння? Хтось напевне знайдеться відважний, хтось перший крикне: „Годі! Завісу!“
За свідченнями очевидців, на Хвильового міг вплинути і решт 12 травня його друга — Михайла Ялового. Хвильовий намагався з’ясувати причини такого неочікуваного арешту, але марно.
«Хвильовий п’яний бився головою об стіну — з відчаю», — згадувала Антоніна Куліш, дружина драматурга Миколи Куліша.
Одразу після смерті прозаїка оголосили ворогом народу, його твори заборонили, а місце поховання незабаром зрівняли із землею.
На могилі Хвильового немає нагробка — люди кажуть, що влада відмовила родині в дозволі поставити його — і могилу оточує частокіл, на якому вирізьблено його ім’я і дати народження та смерти. Частокіл швидко гниє, і могила заростає.
Цікавий факт
До 30-річного віку Хвильовий мав уже кілька замахів на самогубство, про що згадував у листі до Миколи Зерова: «Словом, достоєвщина, патологія, але застрелитися я ніяк не можу. Двічі ходив у поле, але обидва рази повернувся живим і неушкодженим: очевидно, боягуз я великий, нікчема». Крім того, є ще й низка свідчень, коли прозаїк спекулював темою суїциду, вдаючись до істеричних дій. За спогадами Івана Дніпровського, він якось прикладав демонстративно револьвер до скроні зі словами: «Прощавай, Жан!»
Доля рідних Хвильового
Микола Хвильовий був одружений двічі. Його першою дружиною була вчителька Катерина Гащенко, яка народила йому доньку Іраїду. Найвідомішою обраницею письменника стала Юлія Уманцева. Разом вони виховували доньку Любу від її першого шлюбу, до якої Хвильовий ставився як до рідної. За словами його друга, прозаїка Івана Сенченка, «і, хоч не любив її, ніс важкий тягар на собі». Їхнє спільне життя не було щасливим, проте Микола лишався вірним жінці до кінця свого життя та мав репутацію «міцно жонатої людини» (за висловлюванням Остапа Вишні).
Репресії не торкнулися родини Миколи Хвильового — після його самогубства Юлія Уманцева з донькою Любою переїхали до Свердловська (нині — Єкатеринбург, РФ).
Ударом для Юлії стала заборона роману «Вальдшнепи» Миколи Хвильового. Увесь тираж шостого числа часопису «ВАПЛІТЕ» з надрукованою другою частиною твору конфіскували. Наклад видання спалили.
1959 року український журнал друкує ще один напад на її чоловіка. Юлія читає статтю і перерізує собі зап’ястки. І тільки 1990 року Любов Уманцева відвідала Україну.
Читайте также: Він називав її “рідненька”, а вона його вбила: дівчина закохала у себе 23-річного військового і цинічно розправилась з ним
