У 26 років Крістіна Кісєльовайте запускає міжнародний театральний фестиваль і говорить про театр як про простір складної суспільної розмови. Колись вона виходила на сцену як акторка, а сьогодні створює умови для інших — як продюсерка, кураторка і засновниця KЇ PLATFORMA. Ми говоримо з нею про амбіції, жіноче лідерство в культурі, емпатію й самопожертву, а також про те, чому український театр має бути видимим у світі не лише через війну, а передусім через професійну силу.
Читайте также: Топ-8 поетичних аніме про жіночу меланхолію та побутовий ескапізм: трейлери
– Вам 26, і ви вже запускаєте міжнародний театральний фестиваль. У який момент ви вперше відчули не просто амбіцію, а внутрішній дозвіл сказати собі: “я можу це робити”?
Я точно не та людина, яка спирається на вік для того, щоб щось робити. Напевно, він тут є мені помічником, а можливо, і мій характер, тому що це великий ризик таке робити. Тому що є в Україні складнощі саме з тим, щоби твоя цінність і цінність того, що ти робиш, була зрозуміла в правильний час. Та я на 100% знаю, що у нас цей правильний час не завжди трапляється.
Тому я собі даю внутрішній дозвіл не тому, що я можу це робити, а тому що маю це робити. Бо не хочу, щоб мої друзі-митці, які зараз захищають нашу незалежність, поверталися в ту систему, яка була в Україні умовно до повномасштабної війни. Я хочу, щоб моя діяльність могла впливати на сферу й інтегрувати якісь хороші світові практики або створювати нові.
Я намагаюся працювати всіма можливими способами. І насправді, створюючи фестиваль і платформу, ми просто переступаємо через слово «неможливо». Ну і загалом, а хто сказав, що це неможливо?
– Ви вийшли з акторства в продюсерство. Що в цій зміні було найболючішим: відпустити сцену, відмовитися від власної видимості чи прийняти роль людини, яка будує умови для інших?
Ви знаєте, напевно, від самого початку, як обрала для себе мистецький шлях, коли хотіла бути тим, хто будує і створює. Я не могла вступити на режисуру в силу своєї статі і віку, тому що в нас на той момент, коли я вступала, були певні критерії й оцінювання не тільки за режисерськими якостями.
Програма «Фінансова грамотність для підприємців»
Запрошуємо підприємців, що прагнуть впевненості у фінансових рішеннях і готові масштабувати бізнес системно, на онлайн-програму від Vision Fund Ukraine у партнерстві з Ekonomika+ та Delo.ua.
Одна розумна людина мені сказала, що, вивчившись на актора, ти зможеш бути будь-ким в театрі. Зараз я можу з цим погодитись. І потім у моїй кар’єрі з’явився прекрасний режисер Оскарас Коршуновас, який після нашої співпраці у 22 році сказав, що тобі варто теж подумати про роль продюсера. Раніше я про це не замислювалась, тому що працюючи в державному театрі України, не зустрічалась з продюсерами. Вони загалом були в більш незалежних сферах.
Цей с тало для мене певним поштовхом, щоб обрати нову професію. В моменти, коли я створюю проекти і концепції, в мене не має жалю за акторською професією, бо вона складна. Я її знаю зсередини. Мають бути певний набір психологічних якостей, які роблять тебе, в першу чергу, хорошим актором. І не завжди ці якості на користь самому життю.
Я перестала пояснювати чому змінила професію й розповідати, що мені дійсно подобається те, що я роблю зараз. Я відчуваю себе в цьому вільною, необмеженою. Хоча, це набагато складніше, ніж бути акторкою й умовно жити від ролі до ролі. Найболючішим, напевно, є розуміння того, наскільки мало актор має впливу на створення тієї ж самої вистави.
Я ніколи не кажу, що двері акторства для мене закриті назавжди. Все залежить від певних пропозицій, і вони досі мені поступають. Якщо це хороший проект, я завжди кажу, так, я можу бути тут як акторка. Але якщо і оберу його, то він має відповідати тим критеріям якості, які я для себе ставлю як продюсер.
– Коли молода жінка приходить у культурну інституцію не “грати”, а керувати процесами, її часто або недооцінюють, або романтизують. З якою реакцією на ваш вік і стать вам доводиться мати справу найчастіше?
Думаю, що мене часто недооцінюють в силу зовнішності і віку. Тому що на початку продюсування були українські режисери, які могли казати: “Ну ти ж дівчинка, ще молода, ще нічого не розумієш. Краще будь жіночною, навіщо ти вдягаєш ці керуючі ролі, якщо можеш просто скласти ручки і не займатися такими складними процесами”.
Але здебільшого все ж реагують на звичайні людські якості. Бо коли бачать таку гіперактивну амбітну людину, то вона викликає частіше страх, ніж прийняття в людей, які звикли жити в певній зоні комфорту.
А з приводу романтизації образу, то він в певній мірі залишається і досі. Але з цим я більше стикаюся, коли розмовляю з бізнесами чи спонсорами, тому що часто бачу цей погляд недовіри: “Боже, ця дівчинка придумала собі якусь творчу ідею”. Втім, є багато партнерів та компаній для яких вік не є фактором і які не обмежуються рамками. І ми вдячні що КЇ FEST знайшов підтримку від Аврори, Міністерства культури України, різних меценатів і міжнародних інституцій.
Я розумію реалії країни. Розумію, що жодного разу жінка не була директоркою національного театру. І те, що здебільшого жінки залишаються в ролі комунікаційників, менеджерів, помічників й правих, лівих рук чи ніг. Але до ролі керівника часто не доходять.
Це процес, який відбувається в усьому світі, а Україна в багатьох процесах десь запізнюється. У нас уже є вистави, де висміюють необхідність гендерної рівності, але насправді ми до цього навіть ще не підійшли.
– У ваших публічних висловлюваннях театр звучить не лише як мистецтво, а як інструмент суспільної розмови –про травму, гендер, досвід війни, зрілість. Чи був момент, коли ви самі зрозуміли, що “красивого театру” вам уже замало?
Напевно, з моїм дорослішанням і з кількістю прочитаного і передивленого певний рівень інтелектуального розвитку потребує більш складних і глибоких тем. Я не маю нічого проти красивого театру, естетики. Але, ви знаєте, той умовно красивий театр, який, до прикладу, робила Піна Бауш, він про глибокий сенс, він не просто про красу.
“Краса – це така субʼєктивність. Якби у фільмі “Малена” Моніка Беллуччі була б просто красивою, цей фільм набрид би вже на третій хвилині”.
Читайте также: У Києві відбудеться перший за час повномасштабної війни сольний концерт гурту Бумбокс
– Ви працювали з Театром ветеранів. Що цей досвід змінив у вашому погляді не лише на театр, а й на жіночу витривалість, емпатію і межу між “підтримувати” та “нести на собі”?
Це був один з найвагоміших досвідів для мене, тому що саме тоді я відкрила для себе нове розуміння того, чим є і має бути театр, його можливості.
“Те, що робить театр ветеранів частіше дає більше надії тим, хто сидить в залі, і це для них є більш терапевтичним, ніж навіть людям, які стоять на самій сцені”.
Це був новий масштаб відповідальності, і звичайно витривалості, бо продовжувати буває найскладнішим. Емпатичність для мене – це сила залишати своє серце відкритим. І це теж складний вибір. Я намагаюся памʼятати , що людина, яка стоїть навпроти, переживає свою власну внутрішню боротьбу і війну. Це розуміння є дуже важливим в роботі.
А для того, щоб не заходити в межу нести на собі, треба людині давати удочку, а не рибалити за неї. Ставити собі свідомі питання: що я роблю і для чого? Чи це дійсно допомагає людині, чи просто я закриваю якісь власні потреби і граю роль рятувальника?
– Ви багато говорите про необхідність міжнародної видимості українського театру. А що вас особисто дратує найбільше: коли нас не бачать, коли нас бачать тільки через війну чи коли за нас намагаються говорити інші?
Найбільше може дратувати те, що в першу чергу нас можуть запрошувати до певних проєктів як жертв-учасників війни, а не як професіоналів. Напевно, це тому що, поки що ми не є тими, з ким точно знаєш, що буде успішний проєкт. Це варто виправляти, бо професіоналів у нас достатньо.
Найкраще сказала Тамара Трунова під час дискусії з Міло Рау: що нас до співпраці часто запрошують, тому що ми українці, а не тому що ми професіонали.
– Чому перший KЇ FEST так виразно ставить у центр роботи українських режисерок? Це для вас жест репрезентації, програмний вибір чи відповідь на реальний дисбаланс у професії?
По-перше, програма цього року – це премʼєри вистав театрального сезону 2025-2026 року, і в центрі вибора стоїть спірне питання. Тобто, наскільки вистава глибоко підходить до певної теми. І в більшості найцікавіші роботи, найбільш дискутивні питання саме у виставах режисерок в цьому році.
“Настав час давати місце більше жіночим голосам в театральній професії”.
– У публічних розмовах ви звучите дуже зібрано й раціонально. А який страх супроводжує вас у підготовці фестивалю щодня, але про який зазвичай не питають?
Кожен день проходжу через різні стани, але просто обираю продовжувати, не зламатися і не зрадити меті. Кожен, хто робить власну справу знає про що я. Легкого шляху не буває.
– Ви говорите про формування спільноти глядачів, готових думати й рефлексувати. А якою ви бачите сучасну жінку в театрі сьогодні: вона приходить туди за втечею, за відповідями чи за можливістю нарешті почути себе?
Я не розрізняю глядачів за статтю. Єдине, що, якщо ми говоримо про вистави, які піднімають ту чи іншу тему, то дійсно, я думаю, що, от, наприклад, вистава «Місячні» Ніни Хижної в Молодому театрі, це та вистава, яка збирає аудиторію тих, хто хоче і почути, і зрозуміти, і відчути.
Бо, ну, що загалом значить сучасна жінка? Вона може робити що хоче, коли хоче і як хоче, як і будь-яка людина. Може ходити на “Кабаре” для отримання чудових приємних емоцій, легкого ескапізму, може піти на “Прометея закутого” для того, щоб зануритись у свої підсвідомі процеси.
– Який стереотип про “молоду жінку-продюсерку” вам уже хочеться остаточно зламати – у театральному середовищі, в медіа і, можливо, у власній голові?
На жаль, війна забрала в мене привілеї молодості, вся моя генерація старше своїх ровесників у західній Європі, тому я молода відносно. Фізично так, а морально ні.
Зараз це інтерв’ю записується після того, як вночі були обстріли, і я не спала. І думаю, що точно від цього не молодшаю. До того ж бачу, як змінився погляд на фотографіях, який був до війни, і який зараз.
Кожен вік має свої плюси і мінуси. Чи хтось дійсно оцінює мене за віком, а не за професійними якостями? Напевно з такими людьми я не працюю.
– KЇ FEST пройде на восьми київських локаціях і збере різні формати, від прем’єр до дискусій. Яким ви хочете бачити головне відчуття людини, яка вийде з фестивалю після останнього дня?
Найперше, я бажаю нашим глядачам виходити з відчуттям після фестивалю, щоб їм хотілося поговорити відверто з їхніми близькими.
Я хочу бачити людей з відкритими серцями, які трошки глибше подивилися всередину себе. Які знайшли своїх однодумців на цьому фестивалі і які будуть сприймати театр більше, ніж розвагу. Хочеться, щоб глядачу цей фестиваль допомагав виходити на новий рівень розвиненості глядацтва, тому що у нас є ще багато роботи над цим.
КЇ FEST і КЇ PLATFORMA буде працювати над тим, щоб театр більше сприймали, як інструмент суспільної трансформації, щоб йшли за сенсами і дорослим діалогом. Бо повертаючись до віку – далеко не він робить нас дорослими.
Читайте также: Три типи людей, які крадуть нашу мотивацію
