Документальна книга «Вулиця причетних» письменниці та репортерки Віри Курико, що нещодавно вийшла у видавництві The Ukrainians Publishing — це літературний репортаж про звичайних радянських людей (сусідів, друзів, колег, нових випадкових знайомих), яких система використала для повторного засудження дисидента Левка Лук’яненка, коли він мешкав із першою дружиною в Чернігові. Хто вони й чи пригадують свої, на перший погляд, непримітні дії та слова?
Читайте также: Легендарний хіт 90-х «Козачка» зазвучав у джазовій версії гурту МОВА
Чи готові люди, які долучилися до ув’язнення дисидента Левка Лук’яненка, сьогодні прийняти нові умови так, як прийняли попередні, й жити в місті, де одну з найважливіших вулиць можуть назвати на честь людини, якої так боялася радянська влада і до нищення якої залучила всіх, хто не противився? Це друге доповнене видання: що ж сталося в наступні шість років після подій, описаних у книзі? Публікуємо уривок.
Уривок із книжки
Уранці 21 січня 1976 року погода в Чернігові була заледве морозна. Ще не світало, коли Левко Лук’яненко увійшов до дев’ятиповерхівки на вулиці Рокоссовського, 41-Б. Тут уже кілька років мешкала його дружина — Надія Никонівна.
Щойно Надія оселилася у цьому будинку, Ганна, сусідка по коридору, помітила, що жінка мешкає одна у двокімнатній квартирі, і наважилася запитати, як їй — самій — вдалося отримати таке велике житло.
«У мене є чоловік. Просто він далеко».
Відкрито реєстрацію на безоплатну програму «Фінансова грамотність для підприємців»!
Запрошуємо підприємців, що прагнуть впевненості у фінансових рішеннях і готові масштабувати бізнес системно, на онлайн-програму від Vision Fund Ukraine у партнерстві з Ekonomika+ та Delo.ua.
«Більше я до цього питання не поверталась, а Надія, зі свого боку, нічого щодо чоловіка мені й не розказувала»1, — пізніше розповість сусідка на допиті у стінах Чернігівського КДБ.
«Здається, взимку 1976 року до мене знову зайшла Надія Лук’яненко й почала запрошувати до себе в гості з нагоди приїзду її чоловіка. Тоді ж я ще раз запитала її, де він був. Лук’яненко знову відповіла: “Далеко”. Почувши вдруге таку відповідь, я попередила про це і свого чоловіка і сказала, щоби він також про це нічого в Надії не запитував».
Хтозна, що там.
Коли Ганна з чоловіком зайшла до Лук’яненків, у квартирі вже зібралися інші гості.
«Надія познайомила нас із Левком. Від неї ж я дізналася, що тут присутні її товариші, на прізвище Світайло. Їхніх імен я не пам’ятаю».
За розмовою Лук’яненко прохопився фразою «в нас у тюрмі». Ганна з чоловіком перезирнулися. Тепер вони розуміли, наскільки «далеко» був чоловік Надії.
«Не пригадую, про що тоді говорили. Пам’ятаю, співали пісні, — розповість на допиті сусід Лук’яненків. — Мені запам’яталося, що, проголошуючи один із тостів, Левко сказав: “Де я був, горілки не було. Пити більше не буду, не можу”. Почувши таке, ми з дружиною довго там не затримувалися».
Після повернення чоловіка Надія менше навідується до сусідки Ганни — пояснює роботою й домашніми справами. Попри прохання сусідів, Лук’яненки не залишаються й на вечірці з нагоди іменин чоловіка Ганни. Лук’яненко спробує пояснити, що не може затримуватися в гостях: він залюбки побув би ще, але після десятої вечора мусить перебувати у власній квартирі. Надія обережно візьме чоловіка за руку, нахилиться до нього і тихо промовить: «Не пояснюй ти це усім».
***
Попередні п’ятнадцять років життя Лук’яненко провів в ув’язненні за «антирадянську діяльність та зраду батьківщини», тобто Радянського Союзу. Лук’яненко чотири роки виношував ідею відокремлення України від СРСР: підривав авторитет партії та висловлював наклепи на теорію марксизму-ленінізму — так 1961 року постановив суд.
За цей перелік 33-річного Левка засудили до розстрілу, на який він чекав щодня понад два місяці. Описаний у коротких біографіях стисло, цей епізод, можливо, заслуговує більшої уваги. Тут і далі ми говоримо про людину, яка вже одного разу чекала на смерть.
Зрештою суд замінив розстріл на п’ятнадцять років ув’язнення. Невідомо, чому вирок змінили. Можливо, це був трюк, щоби зламати «антисовєтчика».
Після звільнення з ув’язнення у таємній доповідній Володимиру Щербицькому, першому секретареві Центрального комітету Комуністичної партії України, Київське КДБ попереджало ― ув’язнення не пішло Лук’яненку на користь: «У місцях позбавлення волі на шлях виправлення не став, займався націоналістичною обробкою співтабірників, був організатором їхніх ворожих виявів».
Серед іншого: «Ворожа діяльність Лук’яненка вирізняється хитрощами та підступністю, чому сприяє його професія юриста та досконале знання чинного законодавства». Повідомляють — особисто Щербицькому, який любив переконувати, що й гадки не мав про репресії проти української інтелігенції. Тепер уже знаємо, що вони відбувалися за його керівництва.
***
«Невиправний націоналіст» ― так для чернігівських службистів схарактеризувала Лук’яненка Владимирська в’язниця. Тому чернігівській міліції радили бути пильними. Над Лук’яненком встановили адміністративний нагляд.
Протягом року щотижня у п’ятницю між пʼятою та шостою годинами по обіді Лук’яненко повинен з’являтися у відділку міліції. Якщо не прийде, це могли розцінити як втечу. Від десятої вечора до шостої ранку він мав перебувати у стінах своєї чернігівської квартири. Міліціонери могли самостійно обирати час перевірки: опівночі, о першій ночі, о другій. Якщо у квартирі перебували сторонні люди, Лук’яненко мав пояснити, хто вони й що тут роблять. Інакше гостей довелося б забрати до відділку.
Увесь рік Лук’яненку було заборонено відвідувати й без того скупі чернігівські бари, кафе й ресторани.
Найсуттєвіше те, що протягом року Левко Лук’яненко не міг виїжджати з Чернігова. Лише до найближчих родичів і лише з дозволу міліції.
У перші тижні після повернення чернігівський міліціонер поклав перед Лук’яненком його паспорт із новою пропискою. Порадив швидше увійти в радянську дійсність невеличкого містечка на півночі України, жити, як радянські люди й не думати, що йому пощастить сховатися. Річ не в тому, що за ним повсюдно виставлять агентів та інформаторів. Усе набагато простіше:
«Ви — одиночки. А весь народ за нами», — почув Лук’яненко перед тим, як вийти з відділку у своє нове чернігівське життя.
Читайте также: Вербна неділя 2026: коли святкуємо, у чому сенс і які традиції варто зберегти
***
Дружина Надія щодня ходила на роботу, а Лук’яненко відпочивав
від ув’язнення та гостей, які в перші дні приходили вітати його з поверненням2. Окрім рідних, приходили знайомитися й нові друзі Надії, які з’явилися в її житті протягом останніх років і яких вона без остраху пускала в дім.
Лук’яненко читав книги й газети і приглядався крізь вікно до антен на сусідньому будинку. Йому здавалося, що частина з них спрямована саме в його квартиру, і він знав, що встановили їх за кілька місяців до його повернення.
***
«Коли ж ти встигаєш ще й бджолами займатися?» ― за обідом Лук’яненко запитав Олексу Тихого, вчителя з Донеччини, який, як і Левко, сидів за «антирадянську агітацію».
Після ув’язнення Тихому не дозволили повернутися до роботи в школі — й тепер він працював на заводі вогнетривкої цегли. Іноді їздив до Києва, Львова та Франківська, щоби підтримувати контакти з друзями, тобто політичними в’язнями — теперішніми та колишніми.
До Чернігова Тихий приїхав четвертого дня після повернення з ув’язнення Левка — у суботу. Привіз слоїк солодкого липового меду з власної пасіки.
«Вони не потребують багато часу», ― відказав Тихий, поки чоловіки обідали на маленькій кухні. Опріч них у квартирі нікого, але вони розмовляють лише про бджіл і домашні справи. Лук’яненко був майже певен, що його чернігівську квартиру слухають.
«Від них нікуди не дінешся, але бодай не треба полегшувати їм сексотівську працю. Того ми вийшли на подвір’я і пішли блукати вулицями Бобровиці, що колись була селом, а потім стала гарною околицею Чернігова».
Лише на вулиці Лук’яненко з Тихим почали говорити про ув’язнення. Прогулюючись, чоловіки міркували, чи вдасться повернути патріотичні екскурсії для молоді, які колись намагалися просувати шістдесятники і які перервали масові арешти інтелігенції 1965 року.
Звільна крокуючи околицею Чернігова, Тихий зауважив, що Лук’яненко надто бурхливо та піднесено реагує на цю ідею, й, прощаючись, попросив не поспішати: «Дай собі трохи після в’язниці відпочити. Тебе знають люди і ніхто не подумає, що ти здався і примирився з нещасною долею».
***
Із в’язниці до чернігівської квартири Лук’яненко таємно приніс зошит із віршами Стуса та мікроскоропис (клаптик паперу з текстом, написаним дрібним шрифтом, аби більше вмістилося) останнього слова дисидента Василя Федоренка. Його, як і Лук’яненка, радянська влада засудила за «антирадянську діяльність».
Цю промову Лук’яненко хотів переписати, розмножити та поширити серед людей.
Коли вранці дружина зачиняла за собою двері, Лук’яненко затуляв вікна й сідав писати. За роботою він смикався від кожного раптового звуку.
Щодня у власній квартирі чоловік сидів так тихо, щоби магнітофони прослуховування не записали жодного кроку. Якщо в КДБ знатимуть, що Лук’яненко постійно сидить у квартирі, то зрозуміють — він пише. Якщо КДБ отримає рукописи, Лук’яненко знову матиме проблеми. Обдумуючи це, він змочував пальці клеєм, аби не залишати відбитків на папері.
В один із таких днів Лук’яненко почув шурхіт, подібний до копирсання в замку. Він підірвався до дверей і гучно закашляв. Шурхіт у замку припинився, а зі сходового майданчика долинув скрегіт ліфта.
***
Кадебісти могли з’явитися у квартирі будь-коли і знайти все: і вірші, і листи, і переписану промову. Тому Лук’яненко хотів уберегти себе.
Для цього взявся облаштовувати квартиру: дві шафи на балконі, а в них — порожнини, у підставці для телевізора — схованки для ампул із текстами, у нові полички для слоїків із консервацією приладнав довгі пази для скрученого в трубку паперу.
Дружина спостерігала, як чоловік узявся облаштовувати дім, і тішилася новим шафкам у квартирі. Він нічого не сказав їй про сховки.
Лук’яненко писав багато листів до друзів і звернень до влади: держава знищує тих, хто не поділяє поглядів більшовиків, конституція обмежує свободи громадян, вірян та інакодумців ставлять у категорію другорядних громадян, яким немає місця в Радянському Союзі, вірянам перешкоджають в обрядах та службах.
Щоб економити час, друг із Києва привіз для Лук’яненка друкарську машинку «Москва». Її Лук’яненко поставив посеред столу.
Дружина, побачивши машинку, сказала, що викине її з балкона. Лук’яненко пообіцяв викинути слідом за машинкою і дружину.
У домі ставало все більше паперів і схованок.
На машинці Лук’яненко розмножив лист від Василя Стуса й відправив його друзям у різні куточки України. Лист ховав у тайнику під пластиковим покриттям кухонного столу. Адже людині, яка має вливатися в радянське життя, не варто залишати такі документи на видноті.
***
Із КДБ до Лук’яненка приставили «опікуна» — майора Герасименка.
Пізніше брат Лукʼяненка дізнається, що цей Герасименко був головним в оперативному нагляді за всією родиною. Іноді, коли Лук’яненко приходив до міліції, щоби відмітитися, Герасименко вже чекав. Він розпитував Левка про життя й про те, чи він досі возиться з націоналістичними ідеями. Мовляв, Іван Дзюба теж возився, навіть книгу про це написав, але зрештою «зрозумів» помилку й публічно відмовився від націоналізму.
Повертаючись додому після таких розмов, Лук’яненко подовгу обмірковував, чи правильно вчиняє, відповідаючи на ті запитання.
Читайте также: Програма Business Wisdom Summit 2026 вже на сайті!
Чи не пришвидшує він лихо.
