«Індіанаполіс» (CA-35) був одним із найпотужніших важких крейсерів свого часу. Його заклали навесні 1930 року, а вже через два роки корабель офіційно увійшов до складу ВМС США.
Читайте также: Слова, які ображають і ранять: як говорити про вагу так, щоб не шкодити
Водотоннажність корабля становила понад 12 тис. тонн, швидкість понад 32 вузли, вісім гармат калібру 203 мм, десятки зенітних гармат та сучасні системи управління вогнем робили корабель надзвичайно ефективним бойовим інструментом, про це йдеться у матеріалі видання The Department of War.
Ще до початку війни крейсер став одним із символів американського флоту. Саме на його борту неодноразово подорожував президент Франклін Рузвельт, а згодом корабель став флагманом П’ятого флоту адмірала Реймонда Спрюенса.
Коли 7 грудня 1941 року японська авіація атакувала Перл-Гарбор, «Індіанаполіс» перебував у морі. Уже за кілька днів він почав виконувати бойові операції проти Японії.
Воєнне життя
Протягом наступних чотирьох років крейсер практично безперервно перебував у бойових походах. Його гармати підтримували висадки союзників на островах Тихого океану, він прикривав авіаносці під час вирішальних битв, супроводжував великі з’єднання флоту, обстрілював японські укріплення на Маршаллових островах, Гуамі, Іводзімі, Тараві та Окінаві. За роки війни корабель отримав десять бойових зірок — одну з найвищих нагород серед американських крейсерів.
Навесні 1945 року під час битви за Окінаву корабель зазнав важких пошкоджень від атаки камікадзе. Пілот японського літака в останню секунду скинув бронебійну бомбу, яка пробила палуби та вибухнула під корпусом. Дев’ятеро моряків загинули, десятки були поранені.
Багато хто тоді вважав, що це був найстрашніший день в історії корабля. Вони ще не знали, що справжній жах чекає попереду.
Надсекретна місія
Після ремонту корабель отримав новий наказ. Командир Чарльз Б. Маквей III знав лише одне, що вантаж надзвичайно важливий, а швидкість доставлення має критичне значення, але подробиць місії йому майже не розкривали, про це розповідає видання The Epoch Times.
Лише через багато років світ дізнався, що саме перевозив крейсер «Індіанаполіс». У його трюмах знаходилися ключові компоненти для атомної бомби «Little Boy», зокрема частини збагаченого урану-235 та інші вузли конструкції. Це була настільки секретна операція, що про справжній характер вантажу не знала переважна більшість екіпажу, для них це був просто «надважливий військовий вантаж».
16 липня 1945 року корабель вийшов із Сан-Франциско. Його шлях був максимально прямим і швидким, без зайвих зупинок і з мінімальними затримками. Уже через кілька днів він прибув до Перл-Гарбора, де пройшов коротке технічне обслуговування та майже одразу вирушив далі у Тихий океан.
Крейсер справді встановив рекорд швидкості переходу на цьому маршруті, що лише підкреслювало терміновість місії. Він попрямував до острова Тініан — важливої бази американських ВПС у Тихому океані, звідки готувалися операції проти Японії.
26 липня 1945 року вантаж був успішно доставлений. Частини бомби передали спеціалістам і саме з них згодом зберуть «Little Boy», яку використають під час бомбардування Хіросіми 6 серпня 1945 року.
Місію було виконано. Формально — це був величезний успіх і один із ключових логістичних етапів завершення війни у Тихому океані. Для екіпажу це був момент полегшення, адже небезпечний рейс закінчився і корабель мав повернутися до звичайної служби.
Здавалося, що найважче вже позаду, проте насправді попереду залишалося те, чого ніхто з них не міг передбачити.
Самотній шлях
Після короткої стоянки на Гуамі крейсер отримав новий наказ вирушити до філіппінського острова Лейте.
Ескорту корабля не виділили. Командування вважало, що маршрут безпечний, адже за наявними розвідданими, активності японських підводних човнів у цьому районі не фіксувалося. Важливо, що сам факт завершення секретної місії з доставляння компонентів атомної бомби не супроводжувався належним рівнем попередження для подальшого переходу. Через це корабель залишився фактично без захисту у відкритому океані. Це рішення згодом розглядалося як серйозна помилка, але на той момент воно здавалося обґрунтованим.
Тим часом у цьому ж районі Тихого океану дійсно діяв японський підводний човен I-58 під командуванням капітана Іко (справжнє імʼя Мочіцури) Хасімото. Це була велика океанська субмарина, оснащена, серед іншого, торпедами типу «кайтен» — керованими торпедами-камікадзе.
У ніч на 30 липня 1945 року екіпаж I-58 виявив у темряві силует великого американського корабля. Спочатку Хасімото не був певний у типі цілі, але після спостереження вирішив, що це бойовий крейсер, який іде без охорони — надзвичайно рідкісна і вигідна можливість.
Читайте также: Випускниця Кембриджа і психологиня: стало відомо, хто представить Україну на конкурсі “Міс Всесвіт-2026”
Він наказав підготувати атаку та випустив залп торпед. Дві з них влучили в «Індіанаполіс» і спричинили катастрофічні пошкодження. Корабель втратив хід і дуже швидко почав тонути, навіть не встигнув передати повноцінний сигнал лиха, саме це стало причиною того, що про катастрофу не дізналися одразу.
Саме так почався найстрашніший етап цієї історії, ті кілька днів, коли сотні моряків залишилися сам на сам із відкритим океаном, про це розповідає видання The National WWII Museum.
Дванадцять хвилин
Близько півночі японський човен випустив шість торпед, дві з них влучили у правий борт крейсера. Перша практично відірвала носову частину, а друга вибухнула поблизу машинних відділень та житлових приміщень.
Електроживлення зникло, радіостанції перестали працювати, сигнал SOS так і не був переданий. Корабель почав швидко занурюватися під воду.
Через дванадцять хвилин один із найвідоміших крейсерів американського флоту зник під хвилями. Разом із ним загинули приблизно три сотні моряків. Понад вісімсот опинилися посеред океану. Ніхто не знав, що вони живі, ніхто навіть не почав їх шукати.
Пʼять діб із акулами
Він затонув майже миттєво. Ті, хто вижив після вибуху, опинилися просто посеред Тихого океану без достатньої кількості шлюпок, нормальних рятувальних засобів і зв’язку зі світом. Спершу вони навіть не знали, що допомога не йде та що їх ніхто не шукає, розповіло видання The National Museum of the Pacific War.
У перші години люди ще трималися купи — хтось за уламки, хтось у рятувальних жилетах. Але дуже швидко почалися проблеми, які з кожним днем ставали все гіршими. Сонце палило шкіру так сильно, що вона обгорала та тріскалася, а вночі ще більше виснажував холод. Води зовсім не було, тож спрага ставала нестерпною. Багато хто не витримував і починав пити морську воду, що лише прискорювало загибель.
З кожним днем люди слабшали. Ті, хто ще тримався на поверхні, поступово втрачали сили, починали марити, втрачали свідомість і зникали під водою. Хаос, виснаження і паніка робили ситуацію ще важчою. Частина моряків залишалася разом невеликими групами, та намагалися підтримувати одне одного, але це допомагало лише частково.
У цих умовах навколо людей почали з’являтися акули. Найімовірніше, це були переважно океанічні білопері акули, які часто супроводжують кораблі у відкритому морі, а також окремі тигрові акули. Спочатку вони кружляли на відстані, приваблені уламками, шумом вибуху, паливом і тілами загиблих. Згодом, коли минали години та дні, хижаки ставали сміливішими.
У матеріалі видання USS INDIANAPOLIS розповідається, що популярні фільми створили враження, ніби акули безперервно атакували людей. Насправді все було інакше, напади справді відбувалися регулярно. Найчастіше їхніми жертвами ставали поранені, знесилені чи ті, хто відпливав від основної групи. Очевидці згадували, що іноді поруч лунали крики, після чого людина раптово зникала під водою. В інших випадках акули хапали вже загиблих, що ще більше посилювало паніку серед тих, хто залишався живим.
Моряки знали, що самотня людина має значно менше шансів вижити. Офіцери та ті, хто ще зберігав сили, постійно закликали всіх не відпливати далеко та не піддаватися паніці. Але з кожною годиною та днем зробити це ставало дедалі важче.
Так минули майже чотири доби. За цей час більшість людей, які пережили затоплення корабля, загинули від спраги, виснаження, переохолодження, травм і частково нападів акул. Саме тому сучасні історики наголошують, що акули були лише одним із факторів трагедії, хоча психологічно саме вони залишили найглибший слід у спогадах тих, хто вижив.
Лише вранці 2 серпня 1945 року стався майже неймовірний збіг. Патрульний літак Lockheed PV-1 Ventura, який виконував звичайний політ, помітив на поверхні океану маслянисту пляму. Коли він знизився для огляду, пілот побачив сотні людей, розкиданих по воді. Він негайно передав повідомлення про катастрофу та почав скидати рятувальні плоти.
Невдовзі на місце прибув гідролітак під командуванням лейтенанта Едріана Маркса. Коли він побачив, що люди продовжують гинути, Маркс, порушив накази, посадив літак просто на хвилі відкритого океану. Він і його екіпаж підняли на борт стільки моряків, скільки змогли, а решту буквально прив’язували ременями до крил літака, щоб утримати їх на поверхні до прибуття кораблів, про все це розповіло видання U.S. Department of Veterans Affairs.
Коли рятувальна операція завершилася, з приблизно 900 моряків, які опинилися у воді після затоплення «Індіанаполіса», живими залишилися лише 316. Це означає, що майже дві третини тих, хто пережив сам вибух і затоплення корабля, загинули вже в океані, в очікуванні на допомогу.
Трагедія «Індіанаполіса» стала однією з найстрашніших морських катастроф в історії Військово-морських сил США. Вона показала, наскільки фатальними можуть бути помилки у системі зв’язку та організації пошуково-рятувальних операцій, а історія її екіпажу назавжди залишилася символом людської витривалості перед обличчям майже безнадійних обставин.
Читайте также: Новий знак “2+” з’явився на дорогах: що він означає
